close
Перейти до вмісту

Капітал

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Капітал (значення).

Капітал (від лат. capitalis — головний, від прото-індоєвропейського kaput — голова) — ресурси, які використовують у виробництві товарів або при наданні послуг.[1]

Класична економічна теорія трактує капітал як один з головних факторів виробництва, двома іншими вважаються земля (як природні ресурси), і праця (як цілеспрямована діяльність людей). Капіталом вважається усе те, що використовується для виробництва, але безпосередньо не споживається в ньому. На відміну від інших факторів виробництва, капітал складається з раніше виробленого продукту. Фактично, будь-які засоби праці класична теорія вважає фізичним капіталом.

Карл Маркс вважав неточним ототожнювання капіталу з засобами виробництва. Він визначав капітал як «самозростаючу вартість», тобто вартість, що використовується для отримання додаткової вартості (не плутати з доданою вартістю) за допомогою виробничої та економічної діяльності, заснованої на добровільному обміні.

Уявлення про капітал

[ред. | ред. код]

Слово «капітал» походить від латинського «capitalis», що означає «головний, основний», і в свою чергу походить від слова «caput» (голова), мабуть тому, що в стародавні часи багатство людини оцінювалося за кількістю голів худоби[2].

В середньовіччі капіталом називали основну частину позики, на відміну від відсотків[2]. У період становлення капіталізму «капіталом» стали називати гроші, які підприємці вкладали у своє виробництво з метою отримання прибутку (зараз це трактується як фінансовий капітал). Саме грошовий обіг меркантилісти вважали джерелом прибутку, який не пов'язували з виробництвом.

З розвитком економічної думки уявлення про капітал змінювались. Одним з перших, хто перестав ототожнювати капітал лише з грошима був Франсуа Кене, який став засновником фізіократичного напрямку. Він дійшов до висновку, що гроші самі по собі є безплідне багатство, яке нічого не створює і слугує лише для забезпечення обігу товарів. Виробничим фактором визнавалася лише земля, а корисним виробництвом — лише землеробство. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є «початкові аванси» (сучасний аналог «основний капітал»). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, що використовується лише в одному виробничому циклі, він відносив до «щорічних авансів» (сучасний аналог «оборотний капітал»). Промисловий капітал фізіократи вважали «бесплідним», що не створює «чистий продукт» і не ділиться на «аванси». Заслуга Кене не лише в розмежуванні основного та оборотного капіталу за виробничою ознакою, а і у досліджені кругообігу капіталу[ru].

Адам Сміт капіталом вважав частину ресурсів (запасів), яку направляють не на споживання, а на отримання доходу. Сміт розділяв капітал на основний (поліпшення землі, машини, обладнання — усе те, що «приносить дохід або прибуток без переходу від одного власника до іншого або без подальшого обігу») та оборотний (витрачається на товари, які куплені, виготовлені або перероблені задля продажу з вигодою, тобто такий капітал приносить дохід «лише шляхом такого обігу або послідовних обмінів»). Витрати на заробітну плату Адам Сміт вважав частиною оборотного капіталу.[3] Висновки Сміта про те, що вартість товарів залежить

Давид Рікардо, як і Адам Сміт, капіталом вважав усі засоби виробництва, трактував капітал як «нагромаджену працю», тобто працю попередніх періодів. Він виключив з капіталу витрати на заробітну плату. Рікардо вважав, що отриманий дохід розподіляється пропорційно праці, теперішній та попередній. Саме таким розподілом він і пояснював прибуток власника капіталу.[4]

Ідеї Адама Сміта про корисність для економіки юридичної свободи та рівності дали поштовх для формування Австрійської економічної шкоди, яка напрацювала напрямок маржиналізму.

Карл Маркс через критичний аналіз ідей Рікардо щодо ролі заробітної плати при виробництві товарів значно розвинув трудову теорію вартості і повністю змінив трактування поняття «капітал» — у Маркса це система суспільних відносин, яка дозволяє за певних умов вартості приносити додаткову вартість («самозростаюча вартість»).

Пізніші економісти розділилися на два великі табори — прихильників марксизму та прихильників маржиналізму.

На сьогодні найчастіше поняття капіталу трактують як усі засоби виробництва у матеріальній, грошовій та нематеріальній формах[5].

У сучасному бухгалтерському обліку термін «капітал» окремо не вживається, але є декілька показників, де це складова частина назви: власний капітал, статутний капітал, додатковий капітал.

Марксистське трактування

[ред. | ред. код]

Карл Маркс, автор фундаментальної праці «Капітал. Критика політичної економії», зробив свій внесок у трактування капіталу[6]. За Марксом, засіб праці може стати капіталом (принести власнику вартості більше, ніж його власна) тільки тоді, коли його власник прямо чи опосередковано вступить у певні відносини з власником робочої сили. Наприклад, металорізальний верстат сам по собі нічого не приносить його власнику. Використання верстата особисто власником не перетворює верстат в капітал. Навіть якщо продукцію власник не споживає сам, а продає, то частина виручки буде амортизацією обладнання, частина — компенсує витрати на сировину та матеріали, а залишок стане доходом власника верстата, який не є ані заробітною платою, ані прибутком, бо залишок об'єднує їх в собі і не має критерію поділу. Але, якщо його власник вступить у відносини з іншими людьми (найме робітника, знайде орендаря), тоді верстат перетвориться на капітал, тому що за цих умов залишок розділяється на заробітну плату і прибуток власника верстата. Тепер власник отримає не лише компенсацію використаної вартості верстата у вигляді амортизації, але й додаткову вартість, яка не залежить від особистої праці власника верстата.

За Марксом додаткова вартість утворюється тільки завдяки найманій праці[7]. Тому він розділив капітал на постійний та змінний капітал[7]. Постійний капітал, який витрачається на придбання засобів виробництва: машини, складські приміщення, сировина і всі інші витрати виробництва за винятком заробітної плати, — може тільки переносити на вартість продукту свою вартість цілком або частинами, не змінюючи загальної суми. Змінний капітал у формі заробітної плати витрачається на купування робочої сили робітників. У процесі праці створюється нова вартість, яка за своїм розміром перевищує вартість робочої сили. Цей надлишок і складає додаткову вартість[6].

Метою капіталіста є отримання додаткової вартості (надлишку вартості вироблених товарів над вартістю витраченого на таке виробництво капіталу). Згідно з марксистською теорією, додаткову вартість створює виключно змінний капітал. Постійний капітал створює умови, які поширюють право власності капіталіста на додаткову вартість[8].

Крім постійного та змінного Маркс виділяв також фіктивний капітал[9], що відповідає коштам у цінних паперах. Ціна таких паперів коливається в залежності від сподівань майбутніх прибутків. Це можна назвати капіталізацією права власності[10]. Фіктивний капітал виникає на основі реального капіталу. Якби не було капіталу, який створює додаткову вартість, то не міг би виникнути і розвиватися фіктивний капітал, який претендує на присвоєння частини додаткової вартості, хоча сам її не створює. Фіктивний капітал не є чимось випадковим для розвинутого товарного виробництва: він закономірно виникає на основі позичкового капіталу. Всі цінні папери, які дають право на прибуток, за своєю економічною суттю є документами, що відображають рух позичкового капіталу[11].

Австрійська економічна школа (маржиналізм)

[ред. | ред. код]
BERJAYA
Ойґен фон Бем-Баверк (1851—1914)

Австрійська економічна школа визначає капітал (капітальні блага) як ресурси, які не споживаються зараз, але використовуються для забезпечення споживання у майбутньому. Бем-Баверк вважав, що «капітал є не що інше, як сукупність проміжних продуктів, які створені на кожному етапі довгого виробничого циклу»[12]. Скажімо, верстат є капіталом лише у тому разі, якщо люди планують використовувати його деякий час для виробництва благ. При цьому відсотки на капітал трактувались як плата за відстрочку споживання та ризик втратити можливість споживання. Бем-Баверк розумів капітал як вартість капітальних благ (фізичного капіталу) у ринкових цінах. Витрати на заробітну плату Австрійська школа не розглядає як частину капиталу.

Виходячи з поглядів маржиналізму, представники Австрійської школи розмір прибутку обумовлювали «граничною продуктивністю капіталу», що і складає плату за участь капіталу у виробництві товарів[13][14].

Кембриджська суперечка про капітал продемонструвала, що намагання пояснити з позицій маржиналізму розмір прибутковісті капіталу у макроекономічному вимирі натикається на фундаментальні протиріччя[15]. Незважаючи на участь у суперечьці найвидатніших економістів, вони не змогли запровонувати узгоджене трактування капіталу та його прибутковості. Подальші намагання хочаб частково усунути протиріччя призвели до появи таких категорій, як людський капітал, інтелектуальний капітал, соціальний капітал тощо. У цих термінах слово капітал має дещо ширше значення, ніж в класичній теорії.

Людвіг фон Мізес основоположник неолібералізму, засновник австрійської школи економіки в своїх книгах писав про капітал наступне:

Нині вже ніхто не заперечує, що можна виробляти, не працюючи. Але також неможливо виробляти без капітальних благ, раніше вироблених факторів подальшого виробництва (р.111)[16].

Робітники повинні засвоїти, що єдина причина, чому ставки заробітної плати в Сполучених Штатах вищі, — це вища квота інвестованого капіталу на душу населення (р.92)[16].

Немає засобів, за допомогою яких можна підвищити загальний рівень життя, окрім як шляхом прискорення збільшення капіталу порівняно з населенням (р.5-6)[16].

Безглуздо приписувати постачальникам праці весь продукт і мовчати про внесок постачальників капіталу та підприємницьких ідей. Те, що породжує корисні блага, — це не фізичні зусилля як такі, а фізичні зусилля, влучно спрямовані людським розумом на певну мету (р.301)[17].

Усі капітальні блага рано чи пізно перетворюються на кінцеву продукцію і припиняють своє існування через використання, споживання, знос (р.514)[17].

Бізнес, що прагне прибутку, змушений використовувати найефективніші методи виробництва. Єдине, що стримує прагнення бізнесмена покращити обладнання своєї фірми, — це брак капіталу (р.769)[17].

Всі твердження сучасної школи добробуту, як і соціалістичних авторів, ґрунтуються на неявному припущенні, що існує надлишкова пропозиція капітальних благ. Тоді, звичайно, здається, що легко знайти ліки від усіх бід, дати кожному «за потребами» і зробити всіх абсолютно щасливими (р.844)[17].

Під тиском економістів деякі пропагандисти добробуту та соціалісти визнають, що погіршення середнього рівня життя можна уникнути, лише підтримуючи вже накопичений капітал, і що економічне покращення залежить від накопичення додаткового капіталу (р.844)[17].

Історія не знає жодного прикладу накопичення капіталу урядом. Якщо уряди інвестували в будівництво доріг, залізниць та інші корисні суспільні роботи, то необхідний капітал забезпечувався заощадженнями окремих громадян і позичався урядом (р.847)[17].

Капітал не відтворює себе сам (р.177)[18].

Цінність і концептуалізація капіталу

[ред. | ред. код]

Концептуалізація капіталу пов'язана з концептуалізацією праці, оскільки обидві вони залежать від прийнятої теорії економічної цінності товарів і, отже, від засобів їх створення.

У класичних економістів (Сміта та Рікардо) спостерігалася амбівалентна позиція щодо визначального чинника обмінної вартості товару, яка в їхніх працях коливалася між двома варіантами: кількістю праці та виробничими витратами (які, у свою чергу, є обмінними цінностями, що залишаються без пояснення: відсотками на капітал, заробітною платою та доходом від землі). Проблеми першого варіанту змусили їх прийняти другий як «рішення»: теорія витрат була систематизована Джоном Стюартом Міллем разом з іншими питаннями, розглянутими класиками, у вигляді цілісної схеми політичної економії, тоді як Карл Маркс наполягав на теорії трудової вартості, але цього разу як основі для критики самого поняття політичної економії.

Маржиналістська революція у всіх її варіантах (Джевонс, Вальрас і Менгер) замінила концептуальний апарат класиків щодо вартості, а з ним і їхнє власне економічне поняття праці та капіталу, тепер пов'язуючи його з граничною корисністю, таким чином переносячи визначення виробництва та розподілу до обігу, тобто до споживання. На відміну від класиків, які або виводили вартість фізичного капіталу з вкладеної в нього праці, або з самого капіталу, маргіналісти знаходили її в самій корисності позики капіталу.

Систематизатори різних маржиналістських течій (Маршалл, Парето і Бем-Баверк) розділилися на дві протилежні позиції. Неокласична школа, представлена Маршаллом, синтезуючи Мілла і маржиналізм Джевонса, розглядала вартість як результат взаємодії між попитом, заснованим на корисності споживача в маржинальних термінах, і попиту, заснованого на витратах виробництва, але цього разу виміряних не циклічно від їх цін, а від граничної некорисності факторів виробництва (заробітна плата за жертву зусиллями і відсотки за жертву очікуванням або заощадженнями), повертаючись таким чином до класичного уявлення про капітал, але на більш міцних маргіналістських засадах. Австрійська школа, представлена Бем-Баверком, продовжувачем (хоча і з певними варіаціями) чистого і суб'єктивістського маргіналізму Менгера, глибоко проаналізувала б питання капіталу і дійшла б до визначення, яке, хоча і сумісне з класиками, виходить з інших передумов і більше пов'язане з першими думками Адама Сміта до його magnus opus, з роботою Річарда Кентіллона і з тією ж лінією, продовженою Жаном-Батистом Сеєм, яка більше відповідає австрійській позиції (Бем-Баверк, 1884), в якій всі параметри, що визначають ціни факторів виробництва, в кінцевому рахунку зводяться до споживчого попиту, який є орієнтиром для оцінки тимчасових переваг найманих працівників і власників капіталу.

Позиція Бем-Баверка, згідно з якою процентна ставка залежить від часових переваг, була піддана критиці Кнутом Вікселем, який відстоював неокласичну парадигму, згідно з якою вона залежить від продуктивності капіталу. Парадоксально, але австрійська інтерпретація капіталу, завдяки працям Джона Гікса з цього питання, стала найбільш прийнятою в інших наукових колах неокласичної орієнтації, хоча і в спрощеному вигляді та з істотними відмінностями щодо походження відсотків (Hicks, 1973); і навпаки, австрійське бачення капіталу стало більш витонченим завдяки критиці Вікселя (Rallo, 2014). Так само критика Бьом-Баверка щодо логічних суперечностей теорій неорікардіанської та марксистської експлуатації (Бем-Баверк, 1884 і 1896) зрештою стала практично класичною, серед іншого, тому що її легко поєднати з майже всіма позиціями, зайнятими в спектрі економічної думки. Саме тому захист марксизму проти цього ґрунтувався б на неорікардіанському запереченні П'єро Сраффи, яке базується на критиці Вікселя (Rallo, 2014).

Точне визначення Бем-Баверком капіталу, яке використовується в трьох томах «Капіталу та відсотка», подається таким чином як рішення хаосу визначень, з яким стикалася політична економія:

Капітал — це не що інше, як сукупність проміжних продуктів, що входять у різні фази циклу виробництва товару.

Потім капітал концептуально поділяється на два якісно різних економічних елементи: «капітал-засоби виробництва», що розуміється як засоби виробництва, та «приватний капітал» як права власності на капітал залежно від форми його придбання (приватної та незалежної), що безпосередньо залежить від його корисності та інтерналізує її як інтерес (Böhm-Bawerk, 1889).

Відсоток і продуктивність капіталу

[ред. | ред. код]

Відсоток капіталу автор пояснює інакше, ніж класична теорія (Böhm-Bawerk, 1884), але все ж екстрапольовано, оскільки базується на позиці капіталу або авансі з боку його власника, будь то його прямий чи непрямий творець (Böhm-Bawerk, 1896). Але, виходячи за межі власного визначення, він адекватно узагальнює можливі значення продуктивності капіталу, з яких можна пояснити відсоток:

Отже, така, на перший погляд, проста теза, як «капітал є продуктивним», містить, як ми бачили, аж чотири чітко відмінні значення, які ми для більшої зрозумілості узагальнимо тут, об'єднавши їх у дві пари диз'юнктивних понять. Отже, маємо:

  • Капітал може виробляти товари.
  • Він може виробляти більше товарів, ніж можна було б виробити без нього.
  • Капітал може виробляти більше вартості, ніж можна було б виробити без нього.
  • Він може виробляти більше вартості, ніж має сам.

Що пропонується і що необхідно запропонувати в проблемі відсотків? Просто дослідити і викласти причини, які змушують один з рукавів великої річки товарів, що рік за роком витікає з національного виробництва народу, текти в руки капіталістів. Отже, без сумніву, це проблема, що стосується розподілу товарів. (Бем-Баверк, 1884, с. 135 і с. 512)

На основі цих визначень, окремо або в поєднанні, різні автори намагалися дати власні пояснення відсотка: проста продуктивність (Адам Сміт, критикований Сеєм), складне уявлення про продуктивність (Мальтус, Страсбургер тощо), теорії використання (Герман, Менгер), теорія утримання (Нассау Сеніор, Бастіа), теорії праці, теорії експлуатації (Шарль де Сісмонді, Карл Родбертус і Маркс) та інші еклектичні концепції (Молінарі, Джевонс і Мілль). Проти всіх цих теорій Бем-Баверк висуває власну, яка згодом буде вдосконалена, розкритикована та виправлена його австрійськими послідовниками: Фрідріхом фон Візером, Франком Феттером, Людвігом фон Мізесом, Ульріхом Фехі (Fehi) і, особливо, Фрідріхом Августом фон Гаєком, який розробив повну теорію капіталу, вперше розглянувши це питання не тільки в контексті його зв'язку з процентною ставкою, а й з внутрішнім розумінням виробничої структури капіталу, остаточно інтегрувавши його з теорією економічного циклу (Ravier, 2011). Пояснення Бьом-Баверка часу як джерела відсотків на капітал пов'язує маргіналізм Менгера з рештою Австрійської школи і є протилежною точкою зору до теорії експлуатації Маркса:

Цю тезу він розвиває у критиці Сея і Рошера, які пояснювали дохід від капіталу його продуктивністю. Бем-Баверк визнає, що використання машин підвищує фізичну продуктивність, але з цього не випливає, що продукт залишає «додаткову вартість після покриття вартості вкладеного капіталу». Продуктивність засобів виробництва впливатиме на створення вартості, але необхідно з'ясувати механізм, за допомогою якого створюється відсоток на капітал.

Пояснення міститься в теорії відсотків, викладеній у п'ятій книзі «Позитивної теорії капіталу». На думку Бьом-Баверка, відсотки виникають з трьох причин, що поєднуються між собою. Перша — існує перевага нинішніх товарів над майбутніми. […] Друга причина — люди схильні недооцінювати майбутнє […]. Третя причина, навпаки, пов'язана з виробництвом і тезою про те, що нинішні товари мають технічну перевагу над майбутніми, хоча її остаточне обґрунтування також лежить у суб'єктивній теорії. Ця перевага теперішніх товарів над майбутніми пояснюється тим, що, на думку Бьом-Баверка, робота, пов'язана з виробничими процесами, що вимагають часу, тобто використовують непрямі методи, як правило, є більш продуктивною, ніж робота, пов'язана з безпосереднім виробництвом. […]

Більш загально, Бем-Баверк стверджує, що загальний продукт збільшується за рахунок постійних, адекватних інвестицій у більш трудомісткі методи виробництва. Тому він визначає капітал […] як сукупність товарів, отриманих в результаті попереднього виробництва, які не призначені для безпосереднього споживання, а є засобами для придбання нових товарів. Але цей «виробничий агент» є результатом праці та природи, двох незалежних виробничих факторів, або двох єдиних «технічних факторів» у виробництві. Бем-Баверк пов'язує зростання продуктивності з більш непрямими (або більш капіталомісткими) методами. Виробничі обходи збільшують продуктивність, хоча і з зменшуваними темпами, оскільки вони дозволяють залучити сили природи до виробничого процесу.

[…Як виникає додаткова вартість? Вона виникає, по суті, в результаті обміну засобів виробництва на кінцеві та наявні споживчі товари. Оскільки праця та використання землі є первинними засобами виробництва, формування їх цін визначає існування прибутку на капітал. […Р]обітники стоять перед вибором: продати свою працю або використовувати її самостійно в таких коротких і непродуктивних процесах, на які дозволяють їхні обмежені засоби виробництва. Капіталісти, у свою чергу, хочуть купити таку кількість праці, яка дорівнює вартості продукту, що буде отриманий у майбутньому в результаті виробничого процесу. Прибуток виникає тоді з різниці між цим майбутнім товаром і тим, що вони платять в сьогоденні за працю, яка містить знижку.

[…У] його схемі продуктивність залежить від ступеня непрямості виробництва, а для визначення ступеня непрямості виробництва необхідно присвоїти капіталу вартість, яка залежить від тривалості виробничого процесу. (Astarita, 2013)

Власність і структурування капіталу

[ред. | ред. код]

Розуміння капіталу Фрідріхом фон Гаєком, хоча і є технічним та спрямованим на розуміння структури виробництва з точки зору кожного окремого капіталу (Hayek, 1931), за своїм походженням (див. спонтанний порядок) з аналізом перуанського економіста Ернандо де Сото, для якого питання необхідності розповсюдження суб'єктивної інформації перетворюється на саму продуктивність еволюції, в якій об'єктивні межі розподілу інформації конкретизуються через власність на ринку, пояснюючи таким чином капітал у глобальному соціальному сенсі, переосмислюючи марксистське тлумачення. Хоча виходячи з систем, відмінних від австрійської та неокласичної, автор переосмислив би як продуктивну функцію власності у відношенні до капіталу, яку Маркс бачив лише як корисну і навіть «продуктивну», оскільки вона була необхідною для примусу праці до самозміни через і для примусового створення додаткової вартості, принаймні доти, доки не було знайдено межу в самому капіталі (Маркс, 1857, с. 266—267). Критичний перегляд марксистського поняття вартості (як вкладеної праці) передбачає розуміння власності як інституту, що сам по собі створює додаткову вартість, пояснюючи тим самим, чому її існування є життєво важливим для капіталу:

Тому надзвичайно важливо визнати латентні марксистські парадигми, а потім додати до них те, чого ми навчилися за століття, що минуло з часу смерті Маркса. Сьогодні ми можемо довести, що, хоча Маркс чітко бачив, що можна створити економічне життя, паралельне до самих фізичних активів, і що «продукти людського розуму поставали як незалежні істоти, наділені життям», він не до кінця зрозумів, що формальна власність є не просто інструментом привласнення, а й засобом, що стимулює створення справжньої додаткової вартості, яку можна використовувати. Він також не помітив, що саме механізми, закладені в самій системі власності, надають активам і вкладеній у них праці форму, необхідну для створення капіталу. […] Маркс краще за будь-кого іншого свого часу розумів, що в економіці немає більшої сліпоти, ніж розглядати ресурси виключно з точки зору їх фізичних властивостей. Він добре усвідомлював, що капітал є «самостійною субстанцією… в якій гроші та товари є лише формами, які він приймає і від яких він відмовляється в потрібний момент». Але він жив в епоху, коли, можливо, було ще занадто рано бачити, як формальна власність може, за допомогою представництва, змусити ці самі ресурси виконувати додаткові функції і виробляти додаткову вартість (прибаток). Як наслідок, Маркс не помітив, що розширення кола бенефіціарів власності може бути в інтересах усіх. […] Маркс не до кінця зрозумів, що законна власність є незамінним процесом, який фіксує і розгортає капітал; що без формальної власності людство не може перетворити плоди своєї праці на замінні, ліквідні форми, які можна диференціювати, нескінченно комбінувати, ділити та інвестувати для створення додаткової вартості. (Де Сото, 2000, с. 216)

Розуміння явища, яке досліджує Де Сото, передбачає, що гроші як капітал виражають у грошовому еквіваленті набагато більше, ніж кількість абстрактної праці або ефективність певного бізнесу, а ціна є кількісним виразником рівня правильності якісного розподілу всього конкретного виробництва (Hayek, 1941) на ринку (соціальний розподіл праці), міра якого зберігається лише як реальна інформація про вартість певного товару, оскільки вона виражає розподіл ресурсів, встановлений за допомогою відносин, заснованих на тій самій формі придбання (див. дискусію про економічний розрахунок у соціалізмі). Отже, «таємницю» капіталу слід шукати не в робочому часі, інженерії виробництва, технічному управлінні чи підприємницьких здібностях, а у власності, яка робить ці фактори можливими (De Soto, 2000, с. 88-91), і безпосереднім наслідком якої є перетворення матеріальних благ на активи з економічним потенціалом, а також, як необхідний висновок, інтеграція цієї розрізненої інформації в єдину систему після її генерування (De Soto, 2000, с. 77-79).

Поза межами шляху, відкритого Де Сото для розуміння капіталу, проблема капіталу та його значення відображається, на думку майже всіх істориків економічної думки, у кількості досліджень, апологетичних чи критичних, класичних чи марксистських, які були проведені з цього питання, не дійшовши до цього часу до остаточного висновку, до такої міри, що навіть представники цих різних інтерпретаційних течій не можуть дійти згоди з цього питання.

Форми капіталу

[ред. | ред. код]

Основний — оборотний

[ред. | ред. код]

Адам Сміт у праці Дослідження про природу і причини багатства народів (книга II, розділ 1) запровадив поняття основного й оборотного капіталу[3]. Основний та оборотний капітал стисло визначають так:

  • Основний капітал за формою — це засоби праці, які переносить свою вартість на продукт виробництва по частинах за декілька виробничих циклів (наприклад, верстат). Інколи основний капітал поділяють на активну та пасивну частини. До активної частини включають машини й устаткування, що безпосередньо беруть участь у виробництві продукту, а до пасивної — необхідні для виробництва об'єкти, що беруть участь у ньому опосередковано, наприклад, приміщення та споруди.
  • Оборотний капітал за формою — це предмети праці, які переносять свою вартість на продукт відразу всю за один виробничий цикл (наприклад, борошно при випіканні хліба). Оборотний капітал повністю споживається при виробництві, що змінює його форму. Тож для нового циклу продукцію потрібно продати і поновити запаси сировини та матеріалів, що формує цикл обігу.

При цьому засоби виробництва як сукупність засобів праці і предметів праці стають продуктивним капіталом лише з моменту їхнього безпосереднього використання у виробничому процесі.

У бухгалтерському обліку використовується термін основні засоби, який відображає вартість засобів праці — це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або надання послуг, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких перевищує один рік. Оборотному капіталу в бухгалтерії відповідає термін оборотні засоби (фонди), який відображає вартість предметів праці, а також деяких засобів праці, які мають вартість менше встановленого нормативу або термін служби менше одного року.

Бухгалтерський облік обігові фонди поділяє на групи:

  • Виробничі запаси. До них належать запаси сировини, основних та допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, комплектуючих, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.
  • Незавершене виробництво.
  • Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зроблено в певний період, але які буде відшкодовано через витрати виробництва в наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію та винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації тощо.

Фонди обігу — це частина обігових коштів підприємства, яка забезпечує безперервність виробничого процесу. До них належать:

  • готова продукція на складі підприємства;
  • готова продукція, яка відвантажена і перебуває в дорозі;
  • грошові кошти на розрахунковому та інших рахунках;
  • грошові кошти у незакінчених рахунках;
  • готівка в касі.

Реальний — грошовий

[ред. | ред. код]

За формою виділяють також реальний та грошовий капітал[19]:

Реальний капітал — капітал, вкладений у справу, який працює як джерело доходу у вигляді засобів виробництва: машини, обладнання, будівлі, споруди, земля, запаси сировини, напівфабрикати і готова продукція, які використовуються для виробництва товарів і послуг[20].

Безпосереднє володіння грошима, грошовим капіталом, не приносить доходу, тобто вони не стають капіталом автоматично. Цим вони відрізняються від фінансового капіталу у формі грошей на депозиті[джерело?].

Для нормального функціонування виробництва потрібні обидві форми капіталу[джерело?]. Наприклад, банки, головна функція яких кредитування, тобто основний тип капіталу для них грошовий, володіють також і реальним капіталом у вигляді офісних приміщень, банкоматів тощо. З іншого боку підприємства, що виготовляють реальний продукт, мають необхідність в грошовому капіталі для того, щоб, між іншим, купувати сировину й платити зарплатню робітникам[джерело?].

Фінансовий капітал

[ред. | ред. код]
Докладніше: Фінансовий капітал

Фінансовий капітал — це грошові засоби, які можуть бути використані для придбання або створення фізичного капіталу[джерело?]. Концентрація фінансового капіталу відбувається на фінансовому ринку[21]. Важливими поняттями, пов'язаними з фінансовим капіталом є капіталовкладення (інвестиції) та нагромадження капіталу[22]. Фінансовий капітал має різноманітні форми. Важливим видом підприємств, що здійснюють операції з грішми є банки, які здійснюють кредитно-фінансові операції, тобто належать до сфери послуг[23]. Іншим типом підприємства, що займається акумуляцією коштів є акціонерні товариства[джерело?]. Інвестиційні фонди виконують роль посередника між акціонерами та фінансовим ринком[джерело?]. Акціонерні товариства розпоряджаються акціонерним капіталом[24]. Інвестиції в стартапи називають венчурним капіталом[25]. Такі інвестиції загалом рисковані, чим зумовлений термін ризиковий капітал[джерело?].

Політекономічний аналіз становлення фінансового капіталу на початку 20 століття виконав Ленін[26]. На його думку фінансовий капітал — це капітал, що утворився в результаті злиття промислових і банківських монополій. Його виникнення — одна з основних ознак імперіалізму[27]. Критикуючи концепцію Рудольфа Гільфердінга, що зводив поняття фінансовий капітал до підпорядкування промислового капіталу банківським, Ленін так визначив сутність фінансового капіталу: «Концентрація виробництва; монополії, які виростають з неї; злиття або зрощування банків з промисловістю — ось історія виникнення фінансового капіталу і зміст цього поняття.»[28]

Людський капітал

[ред. | ред. код]
Докладніше: Людський капітал та Соціальний капітал

Людський капітал — це сформований і розвинутий у результаті інвестицій і накопичений людиною (людьми) певний запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, який цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері економічної діяльності, сприяє зростанню продуктивності праці та завдяки цьому впливає на зростання доходів свого власника, прибутку підприємства та національного доходу[29].

Термін соціальний капітал означає фактор виробництва, що виникає завдяки встановленню довіри та взаємодопомоги між членами виробничого колективу, тобто виробленню групової солідарності[30]. Цей тип капіталу виділив П'єр Бурдьє в статті «Форми капіталу» 1983 року[30]. У цій же праці він запровадив поняття культурного капіталу, що є капіталом окремого члена суспільства і виникає завдяки 1) його власним характеристикам, вмінням, знанням тощо 2) завдяки його майну, наприклад, книгам, інструментам тощо 3) завдяки його статусу в суспільстві, відзнакам, нагородам, званням тощо[31].

Поняття інтелектуального капіталу включає три складові:

  • Людський капітал: знання, навички, досвід, ноу-хау, творчі здібності, креативний спосіб мислення, моральні цінності, культура праці тощо;
  • Організаційний капітал: патенти, ліцензії, ноу-хау, програми, товарні знаки, промислові зразки, технічне й програмне забезпечення, організаційна структура, корпоративна культура й таке інше;
  • Споживчий капітал: зв'язки з економічними контрагентами (постачальниками, споживачами, посередниками, кредитно-фінансовими установами, органами влади тощо), інформація про економічних контрагентів, історія взаємин з економічними контрагентами, торговельна марка (бренд).[32]

Інше

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]
BERJAYA
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Капітал

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ капітал в онлайн-версії «Encyclopædia Britannica». (англ.)
  2. ↑ а б Архівована копія. Архів оригіналу за 3 січня 2018. Процитовано 4 січня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  3. ↑ а б Smith, Adam (1776). An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations. Т. 1 (вид. 1). London: W. Strahan. Архів оригіналу за 28 серпня 2019. Процитовано 7 грудня 2012., volume 2 via Google Books
  4. ↑ Економічне вчення Д. Рікардо. Архів оригіналу за 6 жовтня 2014. Процитовано 12 січня 2018.
  5. ↑ Glossary of Terms, «Capital (capital goods, capital equipment).»

    Deardorff's Glossary of International Economics, Capital. [Архівовано 10 січня 2017 у Wayback Machine.]
  6. ↑ а б Definition of Capital on Marxists.org. Encyclopedia of Marxism. Marxism.org. Архів оригіналу за 18 червня 2015. Процитовано 8 лютого 2013.
  7. ↑ а б Marx, The Capital, Chapter 8. Архів оригіналу за 23 серпня 2017. Процитовано 1 січня 2018.
  8. ↑ https://www.marxists.org/archive/marx/works/1867-c1/ch06.htm [Архівовано 14 жовтня 2019 у Wayback Machine.] Купівля й продаж робочої сили на www.marxists.org
  9. ↑ Marx, Karl. Capital, volume 3. Архів оригіналу за 31 травня 2020. Процитовано 1 січня 2018.
  10. ↑ Harvey, David (2006). Limits to Capital. London: Verso. с. 95. ISBN 978-1-84467-095-6.
  11. ↑ Бібліотека економіста. Архів оригіналу за 4 січня 2018. Процитовано 4 січня 2018.
  12. ↑ Böhm-Bawerk, Eugen Ritter von; Kapital Und Kapitalizns. Zweite Abteilung: Positive Theorie des Kapitales (1889). Translated as Capital and Interest. II: Positive Theory of Capital with appendices rendered as Further Essays on Capital and Interest.
  13. ↑ von Wieser, Friedrich; Über den Ursprung und die Hauptgesetze des wirtschaftlichen Wertes [The Nature and Essence of Theoretical Economics] (1884), p. 128.
  14. ↑ Wieser, Friedrich von; Der natürliche Werth [Natural Value] (1889), Bk I Ch V «Marginal Utility» (HTML [Архівовано 24 березня 2018 у Wayback Machine.]).
  15. ↑ Е. П. Васильев Агрегированная производственная функция («Спор двух Кембриджей») [Архівовано 1 грудня 2021 у Wayback Machine.] // Вопросы экономики 6 (138) — 2006
  16. ↑ а б в Planning for Freedom, and Sixteen Other Essays and Addresses (South Holland, Ill.: Libertarian Press), 1980.
  17. ↑ а б в г д е Human Action: A Treatise on Economics, 1st ed. (Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute, [1949] 1999
  18. ↑ Socialism: An Economic and Sociological Analysis (Indianapolis, Ind.: Liberty Press\Liberty Classics, [1922] 1979
  19. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 8 лютого 2017. Процитовано 3 січня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  20. ↑ Брітченко, Ігор Геннадійович; Товстик, Василь (1999). Реальний капітал в сучасних умовах (укр.). Процитовано 23 березня 2022.
  21. ↑ Фінансовий ринок: Навч. посіб. / М. К. Колісник, О. О. Маслак, Є. М. Романів; Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л. : Вид-во нац. ун-ту «Львів. політехніка», 2004. — 191 c. — Бібліогр.: 40 назв.
  22. ↑ David Harvey, Reading Marx's Capital [Архівовано 2 липня 2008 у Wayback Machine.], Reading Marx's Capital — Class 11, Chapter 25, The General Law of Capitalist Accumulation [Архівовано 22 серпня 2017 у Wayback Machine.] (video lecture)
  23. ↑ Банківська діяльність [Архівовано 9 травня 2016 у Wayback Machine.] // Словник фінансово-правових термінів / за заг. ред. д. ю. н., проф. Л. К. Воронової. — 2-е вид., переробл. і доповн. — К.: Алерта, 2011. — 558 с.
  24. ↑ Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. — К.: Видавничий центр «Академія», 2000. — 864 с.
  25. ↑ https://www.foerderland.de/finanzen/finanzierung-im-ueberblick/venture-capital/ [Архівовано 4 січня 2018 у Wayback Machine.] Означення венчурного капіталу на www.foerderland.de
  26. ↑ Ленин В. И. Империализм, как высшая стадия капитализма. — Полн. собр. соч., т. 27, С. 387.
  27. ↑ Значення слова «Фінансовий капітал» у Великій радянській енциклопедії
  28. ↑ В. І. Ленін Повне зібрання творів., 5 вид., т. 27, с. 344
  29. ↑ Shultz T.Human Capital in the International Encyclopedia of the Social Sciences. — N.Y., 1968, vol. 6.
  30. ↑ а б Pierre Bourdieu «Ökonomisches Kapital, kulturelles Kapital, soziales Kapital.» in Soziale Ungleichheiten (Soziale Welt, Sonderheft 2), edited by Reinhard Kreckel. Goettingen
  31. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 28 січня 2018. Процитовано 2 січня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  32. ↑ Ілляшенко С. М. Інноваційний менеджмент: Підручник. — Суми: ВТД ―Університетська книга, 2010. — 334 с. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 15 квітня 2018. Процитовано 4 січня 2018.
  33. ↑ ЕМІСІЙНІ РІЗНИЦІ (ЕМІСІЙНИЙ ДОХІД). www.br.com.ua. Процитовано 18 жовтня 2017.[недоступне посилання з листопадаа 2019]
  34. ↑ Видяпин В. И., Добрынина А. И., Журавлева Г. П., Тарасевич Л. С. (2000). 25. Экономическая теория. ИНФРА-М. ISBN 5-16-00300-2. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: довжина (довідка)

Джерела

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Капітал&oldid=47807527